«Велетень духу і лицар свободи»
14 травня 2021 року виповнюється 150 років від дня народження видатного українського письменника, неперевершеного майстра соціально-психологічної прози, новатора модерністської техніки письма, новеліста, тонкого спостерігача людської душі, гуманіста і просвітителя Василя Семеновича Стефаника. Народився 1871 року в селі Русові Снятинського району на Івано-Франківщині у заможній селянській родині. Після закінчення школи навчався в Коломийській гімназії разом з Лесем Мартовичем та Іваном Семанюком (Марком Черемшиною). Брав участь в організації вшанування пам'яті Шевченка, входив до таємного гуртка гімназистів. За діяльність у таємному гуртку гімназистів був виключений з Коломийської гімназії. Закінчував гімназію в Дрогобичі, де познайомився з Іваном Франком.
1892 року закінчив Дрогобицьку гімназію і вступив на медич
ний факультет Краківського університету. Саме в цей період захопився літературою. З 1897 року його новели з'являються друком.
Брав участь у передвиборній кампанії до австрійського парламенту (агітував за І. Франка), за що сидів 13 діб.
1897 рік - публікація у чернівецькій газеті "Праця" перших новел ("Синя книжечка", "Побожна", "Стратився"). Він став майстром соціально-психологічної новели: збірки новел "Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово".
У вересні 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну: був присутнім на відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Панасом Мирним, Михайлом Старицьким, Борисом Грінченком та іншими.
У 1908 -1918 - В. Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р.
У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР), у складі делегації відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 року. Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів ("Вапліте", "Червоний шлях", "Плуг") свої нові твори. Відгуком на літературну дискусію 1925-1928 рр. стала новела "Межа" (1926), яка мала присвяту "М. Хвильовому" і була надрукована в "Літературно-науковому віснику", що його редагував Д. Донцов.
Громадськість Львова, Києва у 1926-1927 рр. відзначила 30-річчя літературної діяльності В. Стефаника. У зв'язку з ювілеєм письменника Марко Черемшина написав у грудні 1926 р. етюд "Стефаникові мужики", в якому назвав його "поетом мужицької розпуки".
Він не любив порожніх слів, порожніх сюжетів і порожніх людей. Його лаконічна проза – наче запечена кров. Кожне Стефаникове слово вагоме, живе, сповнене буття, великого болю і великої ніжности. Слово «біль» дуже часто трапляється і в його творах, і в його листах. Його новели належать до вершин красного письменства і найкращих зразків європейського експресіонізму.
Вони перекладені 20 мовами світу. "Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру... За них я буду писати і для них".
Творча спадщина налічує 72 новели.
Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року і похований у своєму рідному селі Русові.
В закладах культури Отинійської територіальної селищної ради відбулися тематичні літературні години, огляди літератури, присвячені вшанування постаті видатного новеліста, письменника, громадського діяча Василя Стефаника.
