"ВІД СТРУПКОВА ДО МЮНХЕНУ" -- Олекса М. Вінтоняк "Альманах Станіславівської землі"
По обох берегах річки Опрашини простягнулось село Струпків. Побілені хатки, криті переважно соломою, розсілись по горбках, потопаючи в зелені овочевих садків. Воно поділене на дві частини: «Гора» і «Долина». Вздовж села, серединою, котилася сріблиста вода річки Опращини, в якій жінки прали білизну, а діти купались. На обох берегах званих зарінками жінки білили полотно і діти пасли гуси.
|
Символічна могила «Борцям за волю України» в с. Струпків 2025 фото М. Сарахман |
З лівого берега Опращини тяглись орні поля аж до господарських лісів, за якими шуміли густі та грубодереві поміщицькі ліси. Як перейти поміщицький ліс, перед очима відкриваються два розлогі села — Велесниця і Виноград. Прямуючи зі села в сторону лісу пільними дорогами, треба було перейти річку Біленьке, яка пливла поміж орними полями, і далі річка Чорне перерізувала ліси.
Посередині села, високо на горбі стояла дерев’яна високобанна церква, яку збудовано в році 1904. Оподаль церкви — дім для священика. В частині села «Долина», також на горбі стояла школа, до року 1939 — чотириклясова. Наука в школі відбувалась українською мовою, бо шкільні діти — все були українці. На віддалі 500 метрів від школи на південний схід, при дорозі були два цвинтарі — старий і новий, так їх звало населення села, — обкопані глибоким ровом, щоб туди не заходили чотириногі домашні звірята, бо, починаючи від цвинтаря, простягались громадські луки, на яких випасалась літом скотина.
З трьох сторін села Струпкова: зі сходу, півдня і заходу, за селянськими царинами простягались поміщицькі поля, найбільше урожайні лани. Край села, на високому горбі, розсівся мурований поміщицький двір з багатьома приналежними йому забудованнями: хатки для панських слуг, стайні для скотини, шпихлірі на збіжжя, шопи на пашу і таке інше. Власником двора був Айзенштейн, за національністю — жид. Його поля обробляли наймити (так звали слуг у селі), а в часі жнив жали збіжжя вбогі селяни зі села Струпкова, а також і з дооколишніх сіл «за сніп» (за 16-ий). Треба було нажати 15 снопів для поміщика, а 16-ий для себе. Праця була дуже тяжка й мало платна.
В селі Струпкові, за даними шематизму Станиславівської епархії із року 1925 було 1235 мешканців, в тому 3 римо-кат. та 34 жиди. До Струпківської парохії належала ще дочерна церква в сусідньому селі Баб’янці, яку збудовано в році 1908. В с. Баб’янці жило 352 греко-кат. Обидва села належали до повіту і деканату Товмацького.
В селі Струпкові були дві читальні і дві крамниці Сільського Господаря. В крамниці селяни продавали свої сільсько-господарські продукти й молоко та купували товари, потрібні для дому й господарства. Читальні вели культурно-освітню працю: відбувались курси для неграмотних, вишколювано хори та драматичні гуртки, уряджувано гутірки на тему визвольних змагань, сучасної політики тощо. Просвітянським діячам допомагали у їх праці чотири студенти зі Струпкова, які вчилися в польській гімназії в Станиславові, а потім вищу школу кінчали. При читальні була добірна бібліотека: видання «Червоної Калини», Івана Тиктора, Українського Наукового Інституту з Варшави, Сільського Господаря та інші.
В обох частинах села: в «Горі» і «Долині» було по одній жидівській корчмі. Жиди продавали дрібні товари: сіль, нафту, сірники, горілку, і з цього малого товарового обороту та з праці на рілі могли скромно вижити. З населенням села вони жили згідливо і селяни звали їх не інакше як наш Сруль, Мошко, наша Фейка і т. д.
Пам’ятною для села Струпкова була подія із «святою» Оленою. На початку 1918 року рознеслась вістка по довколишніх селах, що Олені зі Струпкова з’явилася Матір Божа. Олена була проста сільська дівчина, яка не вміла ані читати, ані писати, але чесна була і побожна. Вона пасла коня на полі недалеко своєї хатини й там мала їй явитися Матір Божа і з нею розмовляла. Богородиця мала їй сказати, як переповідала Олена, що війна скоро закінчиться, але багато крови ще прольється. Щасливі будуть ті, що провадять чесне життя: моляться, дають милостиню, допомагають убогим. Мати Божа буде з Оленою говорити ще раз у свято Успення і, як оповідала Олена, наказувала їй, щоб вона очікувала її в тому самому місці. Про свою розмову з Матір’ю Божою Олена розповіла найближчим знайомим, а ці вістку понесли далеко, на сотки кілометрів. Тисячі людей приходило щодня до вбогої хатини Олени, щоб її побачити та почути з її уст пророчі слова. Вона зі своїми побожними дівицями частіше перебувала в хаті на молитві і пості й не кожного дня показувалась прочанам. Народ, хоч не бачив Олени й не чув її «пророчих» слів, складав пожертви в грошах і задовольнявся тим, що мав можливість побувати в тих місцях, якими ходила босо «св.» Олена.
Різні люди, знявши з голови капелюха наставляли його прочанам з проханням «на Боже дайте», прочани вкладали гроші до капелюха, хрестились, а збирачі потішали їх словами: «св.» Олена допоможе вам, та буде за вас молитись.
Інтенсивний розвиток подій зі «св.» Оленою тривав до Успення Пресвятої Богородиці, бо в цей день Матір Божа мала знов з нею розмовляти. До цього дня Олена й її оточення — дівиці (їх було 12) дуже старанно приготовлялися: молились, постили (їли лише один раз на день), співали релігійні пісні. На полі свого батька Ілька, на віддалі 500 м від хатини, в тому місці, де появилася Олені Богородиця, коли вона пасла коня, Олена наказала викопати широкий рів, щоб в ньому могли лежати 12 дівиць — 6 з одної і 6 з другої сторони, а посередині місце для себе призначила. З одного боку рова закопано 3 високі дерев’яні хрести й збудовано каплицю з дерева. Рів вистелено веретами з грубого сільського льняного полотна. Три дні перед Успенням «св.» Олена і її 12 дівиць-покутниць лежали день і ніч у рові, лицем до неба, постили і молились та чекали на прихід Матері Божої. Але Богородиці не побачила ані Олена, ані її дівиці й голосу її також не почули. По Успенню Олена з дівицями лежала ще кілька днів у рові, але безуспішно. Від цього дня дівиці-покутниці й прочани почали сумніватись у «святості» Олени. Дівиці були господарські дівчата з навколишніх сіл і вони розійшлись додому, щоб знов допомагати батькам у господарстві. Прочани перестали відвідувати Олену, тільки час до часу старенькі бабусі приходили на те місце, де мала «появитись» Олені Богородиця, молились в каплиці та брали воду з рова, в якім лежала «св.» Олена з дівицями, з вірою, що ця вода скріпить їх здоров’я. Олена приходила кожного дня на місце «появи» і перебувала там годинами на молитві.
«Свята» Олена, як її називало сільське населення по цій «історичній події», жила зі своєю сестрою Марисею в старій убогій хатині та провадила побожне життя. Кожної неділі і свята ходила до церкви на Богослуження й приймала св. Тайни, а по полудні на вечірню. Коли большевики окупували Галичину у вересні 1939 року, Олену залишили в спокою. 15 вересня 1941 року заарештувало мене німецьке ґестапо і від того часу контакт з моїм рідним селом Струпковом урвався і я не мав жадних відомостей про «св.» Олену.
Автор цієї статті, по закінченні сільської школи вчився в Другій польській гімназії в Станиславові і здав матуру 1937 року.
В польській гімназії українці зазнавали пониження на кожному кроці, і від своїх клясних «товаришів», як і гімназійних професорів. Найбільше докучливою в понижуванні «русинув» була польська молодіжна організація «Гарцежє». Таке нетовариське ставлення поляків до молодих гімназистів-українців гартувало наші душі та додавало нам сили й охоти до науки. Українці вчилися краще як поляки. В 1937 році в моїй 8-ій клясі було 29 гімназистів, в тім 18 поляків, 8 українців і 3 жидів. Всі українці були допущені до матури й її склали. З моїх товаришів по матурі Богдан Цюцюра є професором права на університеті Галіфакс в Канаді, а про долю інших мені не мідомо.
З професорів-українців вчили мене в польській гімназії: Микола Лепкий, Осип Залеський, Росткович, Бріґідер, Теодор Грицак, д-р Іван Рибчин, Михайло Мацьків і о. Іван Слезюк, катехит, страдник і мученик за віру Христову.
В 1938 році я записався до духовної семінарії в Станиславові і закінчив там перший рік студій. В 1939 році, коли радянські війська окупували Галичину, совєтська влада розв’язала семінарію й не було можна вже продовжувати теологічні студії. Я вирішив стати вчителем й одержав призначення до мого родинного села Струпкова.
Село за радянської влади мало зовсім інший вигляд як за польської окупації. Літом, вечорами не відлунювали по селі гіркі та чудові козацькі й стрілецькі пісні як колись і не чути було дівочого сміху. В селі запанувала якась гробова тишина. Люди мало зі собою говорили, а якщо вже цікавились чимось то, переважно, буденними справами: чи сіль, нафту, сірники, шкіру та сукно до крамниці привезли. Хто з радянських людей прийшов до села та в якій справі, чи вивезли когось вночі тощо. В маєтку поміщика Айзен- штейна створено радгосп. Колгоспу в селі ще не запроваджено, але багатіших селян «розкуркулено» в цей спосіб, що наложено на них великі податки. Щоб їх могти заплатити, селяни були примушені продавати державі по низьких цінах худобу, збіжжя, сіно тощо. Важким тягарем для селян були також «добровільні» позики державі.
22 червня 1941 року розпочалась війна Совєтського Союзу з Німеччиною й на нашу землю прийшов новий наїздник, не кращий від попереднього — німці. 15 вересня 1941 заарештувало мене ґестапо в Отинії й по короткому перебуванні в ґестапівських тюрмах в Коломиї, Станиславові і Львові, 19 вересня привезли цілу групу, близько 90 осіб стероризованих та вимучених українських патріотів до Кракова і замкнули в ґестапівській тюрмі «Монтелюпіх». Там застали ми вже наших товаришів недолі, яких привезли сюди з Волині та зі занятих теренів Східньої України.
Нас, шістьох українців, замкнули до малої камери на партері, яка за Польщі була призначена для одного в’язня. Почалось важке тюремне життя. На цементовій долівці спало нас п’ятьох, а один на зміну на нарах. Раненько виносили «парашу», потім кухарі приносили каву й на цьому рання частина дня для в’язня кінчалась. На полуденок, юшка з брукви і капусти. По полудні давали по 300 гр. хліба для кожного в’язня на цілий день. Кожного тижня в п’ятницю по полудні заїжджав на в’язничне подвір’я малим возиком запряжений худою кониною отець М. Сопуляк і привозив з Українського Комітету, який приміщувався при вулиці Зеленій у Кракові для в’язнів сухарі, цибулю, часом мармеляду з буряків. Начальство в’язничне розділяло ці харчі для кожного українця. Польські в’язні одержували також раз на тиждень харчі зі свого комітету. Українці сиділи окремо в камерах, а не разом з поляками.
Першу групу українських в’язнів (24 особи) вивезено 20 липня 1942 ґестапівським транспортовим автом до концентраційного табору в Авшвіцу. В цій групі я був також. На брамі в Авшвіці привітали нас криком і лайкою польські в’язні, які в таборі працювали в адміністрації. Нас повели звідти до купальні. Там ми роздяглись до нага, а вбрання та інші дрібні речі кожний окремо вкинув до паперового мішка й ці речі зберігались так довго, доки в’язень перебував у таборі. Кожний з нас одержав число і від тепер табірна адміністрація контактувалась з в’язнем за числом, а не за прізвищем. В лазні постригли голову й вибрили всюди на тілі волосся, потім помазали ціле тіло пекучим плином (мабуть, нафтою) — дезінфекційним засобом, з натрисків поплила холодна вода на нас і купіль була скінчена. Кожний з нас одержав в’язничне сіре вбрання в паски та повели нас під адміністраційний бльок шпиталю. Там нас зважили, зміряли висоту й дальше подорож на бльок 11-ий, де мали відбути 3-тижневий карантин. Цей бльок був обведений високим муром. Зі сторони подвір’я одна стіна цього муру була чорна, мабуть з асфальту, а по її боках знаряддя тортур. Під цією стіною тортуровали та розстрілювали в’язнів.
На подвір’ю цього бльоку нас вишикували в один ряд, тоді «бльокфюрер» (така була офіційна назва ґестапівця — наглядача кожного бльоку) всіх порахував, записав до своєї книги і відійшов. Нас перебрала тепер бльокова адміністрація, яка була в руках поляків. Один з них, т. зв. «Болек» пізнав кількох наших українців — студентів з Варшави й почав їх бити в звірський спосіб. Побили Миколу Коваля, Бориса Вітошинського, о. Миколу Доманського, мґра Дмитра Яцева, Л. Дякова, а передовсім Василя Бандеру, брата Степана. Його обвинувачували в тому, що він замордував міністра Перацького. Він вияснював їм, що в цю справу замішаний був його брат Степан, але їх це не переконувало й вони збили його так тяжко вже на подвір’ю, що він почав кашляти кров’ю, поранили голову, покалічили обличчя. По цім макабричнім «привітанні» принесли котел з чорною кавою й вляли кожному до бляшаної миски по півлітри. Це була вечеря. Потім усіх запровадили на бльок і показали кожному його ліжко. В одному ліжку спало шестеро в’язнів по три з обох сторін, ногами до середини. Вночі приходили до нас ще ці звироднілі, шукали свої жертви й били. І тут побили ще Василя Бандеру, о. М. Доманського, Л. Дякова, Д. Яцева.
О год. 5-ій рано нас збудили, треба було скоро помитись, випити каву і ставитись о год. 5.30 на подвір’ю на «апель». Прийшов опікун бльоку — «бльокфюрер» перерахував усіх і відійшов, а ми далі стояли, чекаючи на розподіл до праці. На подвір’я бльоку прийшов «оберкапо» (керівник робочої групи, кількістю до 1000 в’язнів) Краль (фольксдойч) і вибрав коло 100 людей. В це число входили всі ми, українці (24). Нас усіх повели на «Нойбав» — будування нових бльоків. Праця була тяжка. Василя Бандеру, тяжко збитого, босого (не міг натягнути на поранені ноги дерев’яних черевиків) призначено розвозити залізною тачкою бетон, при бетонуванні суфіту на першому поверсі. Розроблений бетон тягнено знизу по пасі, нагорі він спливав до тачок. Коли тачка Бандери була вже повна, він хотів її піднести і по вузькій дошці, завезти на місце призначення, але сил йому не вистачило і він перевернувся разом із тачкою. Цю сцену побачив капо Подкульський, зчинив крик, прийшов оберкапо Краль з ґестапівцем, Подкульський зголосив, що в’язень ч. 49721 саботує роботу, тоді оберкапо Краль почав бити Бандеру дерев’яною латою, куди попало. Тяжко пораненого потягнули вниз і там кинули його до бочки з брудною водою — в цій воді обмивали руки й лопати з цементу й до неї всипали ще й соли. Коли Бандеру витягнули з бочки, він з болю жахливо кричав, бо сіль і цемент вгризались в поранене тіло. Замкнули його в якісь комірці, а по полудні запровадили до табірного шпиталю. В тому часі лікарями в табірних шпиталях були на 95% поляки, колишні військові лікарі, а вся шпитальна обслуга також поляки. Увечері на «апелю» ще того самого дня ми довідалися, що наш друг спільної недолі, Василь Бандера, вже не живе.
В кінцевих днях липня 1942 року привезли до Авшвіцу д-ра Олексу Бандеру, брата Василя і по кількох днях його також не було вже між живими. Від тяжкої праці, побиття, холоду та голоду в Авшвіці згинули крім двох Бандер: мґр Дмитро Яців, Леонтій Дяків, Гриць Яворів, Микола Коваль, Олекса Пилипонько, Андрій Пасічник. В таборі Ебензе, де ми опинилися в квітні 1945 року, згинули з нашої групи: Юліян Савицький, Теодор Галема, Михайло Семчишин.
В Авшвіці, крім людей, які були пов’язані з подіями 30 червня 1941 року у Львові сиділо ще коло тисячі молодих людей із Східньої України, переважно з Кам’янець-Подільської области. Це були, переважно, молоді люди, активісти в українській визвольницькій справі, що їх ґестапо заарештувало по зайнятті цих теренів. Вони погинули майже всі в Авшвіці при кінці 1941 та в першій половині 1942 років від тяжкої праці, побиття, голоду та холоду.
Коли червона армія наближалась до Кракова усіх в’язнів з Авшвіцу в половині січня 1945 року евакуйовано до табору Мавтгавзену, коло Лінцу в Австрії, а звідти в середині квітня до Ебензе (Зальцкамергут — австрійські Альпи). 6 травня 1945 року, в неділю рано, на український Великдень в’їхали на терен табору американські танки і принесли волю для тих, які залишились ще живими. Для нас, українців, з Воскресінням Христовим прийшла воля, плач з радости, який тяжко словами передати, по таких довгих роках тюремного страждання. Хто мав ще трохи сил, лишав концтабір Ебензе, щоб бути від нього якнайдалі — воля до кожного усміхалась. Я з деякими друзями, ще того самого дня вийшли з табору й пішки через Лямбах, Лінц, Бравнав (тут народився і провів молодечі роки кат мільйонових жертв Другої світової війни — Адольф Гітлер), Сінбах — 10 червня ми добились до Мюнхену. В Мюнхені я лічив свої недуги: туберкульозу і шлункові хвороби, зломану руку, та відтбдував себе загально, бо по виході з табору я важив лише 40 кг (моя висота 1.66 м).
В Мюнхені я студіював на Українському Вільному Університеті від осени 1946 року історію України у професорів: Олександра Оглоблина, Бориса Крупницького і Наталії Полонської-Василенко, археологію у проф. Петра Курінного й етнологію у проф. Вадима Щербаківського, а в грудні 1950 року промувався на доктора філософії з історії України у професора Олександра Оглоблина. Тепер викладаю в літньому семестрі на УВУ історію України.
В 1953 році з трьома спільниками я заснував в-во книжок «Дніпрова Хвиля», яке існує й досі. Згодом мої спільники один за одним виемігрували до ЗСА та Канади й у видавництві я залишився сам. За 20 років надруковано 60 книжок, разом приблизно 180 тисяч тиражу, які на 90% розійшлися серед української читачкої громади. Є між ними романи, повісти, оповідання, зокрема історичні та пригодницькі повісти, а також наукові твори, для прикладу назвемо кілька книжок: «Люди старої України» і «Опанас Любисевич 1732—1805» Олександра Оглоблина, «Гетьман Пилип Орлик 1672—1742. Його життя і доля» Бориса Крупницького, «Нарис історії України» в 2 томах Дмитра Дорошенка, «Українська музика» Антона Рудницького, «Мала українська музична енциклопедія» Осипа Залеського, «Запоріжжя 18 століття та його спадщина» Наталії Полонської-Василенко, «По похилій площі» — записки журналіста і дипломата Євгена Онацького, «Жидівська національна автономія в Україні 1917—1920» Соломона Ґольдельмана, «Андрій Войнаровський» і «Михайло Грушевський і НТШ 1892—1930» Любомира Винара, Твори Василя Мови-Лиманського, «Записки полоненого» Олекси Кобця та інші. «Дніпрова Хвиля», це не тільки наклад книжок, але також велика книгарня, центр постійної виміни і торгівлі українських книжок і книжок про Україну, які появляються сьогодні у вільному світі. У «Дніпровій Хвилі» можна набути також і українські старі книжки, карти України, оригінальні образи і репродукції українських малярів, календарі, побажаневі картки, українські грамофонні платівки, різьбу на дереві, українські вишивки тощо.
Олекса М. Вінтоняк
_____________________________________________________________________________________________
Джерело: Альманах Станіславівської землі : зб. матеріалів до історії Станіславова і Станіславщини / редкол.: І.Ставничий, О. Левицький [та ін.], упоряд. Б.Кравців; Наукове товариство ім. Шевченка. — Нью-Йорк; Торонто ;Мюнхен, 1975. - XV, 959 с. - (Український архів ; т. XXVIII).
Електронна бібліотека України, Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського: https://irbis-nbuv.gov.ua/cgibin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0009118
Збір здійснено: М. Сарахман, для поширення інформації та збереження пам’яті про Отинійщину, без права видавати інформацію за свою. Матеріал розміщено згідно з ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International (CC BY 4.0) на сайті Отинійської громади, якщо не зазначено інше.
