Володимир Івасюк: обірвана пісня…
Сьогодні Володимиру Івасюку виповнилося б 75…Його життя і смерть окутане таємницями. Він був одним із небагатьох тодішніх українських композиторів, які не написали жодної пісні російською мовою. Сучасники Володимира, які добре його знали, кажуть, що так він чітко демонстрував ставлення до тодішнього правлячого режиму. І хтозна, можливо, саме за це і поплатився власним життям…
Володимир Івасюк був не просто музикантом, а й патріотом України. Намагався відродити любов українців до своєї культури і протистояти пропагандистській ідеї одного великого «радянського народу».
Українськомовні пісні, написані Івасюком, перемагали на всесоюзних і міжнародних конкурсах, що допомагало популяризувати рідну мову.
У 2009 році президент України Віктор Ющенко посмертно присвоїв Володимиру Івасюку звання Героя України.
Народився Володимир Івасюк 4 березня 1949 року в Кіцмані у сім’ї педагогів Михайла та Софії Івасюків.
У віці 5 років пішов навчатися за класом «Скрипка» до місцевої дитячої музичної школи, для створення якої доклав зусиль його батько — Михайло Івасюк.
1963 року Володимир закінчив музичну школу. З 1956 по 1966 навчався в Кіцманській середній школі (зараз ОЗО Кіцманський ліцей).
У 1964 році вперше написав музику до пісні. Це була «Колискова» на батькові вірші. Навчаючись у школі, створив дівочий вокальний ансамбль «Буковинка».
У віці 17 років разом із сім’єю переїхав до Чернівців. У цьому ж місті вступив до медичного інституту. Однак Івасюка одразу відрахували з навчального закладу за випадок з пам’ятником Леніну: незадовго до цього він із друзями випадково скинув бюст вождя в Кіцмані. Після цього влаштувався на завод «Легмаш» учнем токаря.
Відновити навчання в медінституті вдалося завдяки позитивній характеристиці із заводу. Згодом (1972) Володимир переїхав до Львова й перевівся до Львівського медичного інституту, який закінчив 1973 року.
Свої найперші пісні Івасюк писав на власні вірші, однак згодом композиторське начало стало домінувати й він став шукати тексти, які б ідеально пасували до мелодій. Так були створені «Відлуння твоїх кроків», «Балада про дві скрипки», «Тільки раз цвіте любов», «Пісня про тебе» та ін. Пісня «Червона рута» мала величезну популярність в Україні та стала однією з найвідоміших українських пісень у світі. Володимир Івасюк написав текст і музику до неї в 1970 році, навчаючись у Чернівецькому медінституті.
Відома пісня Івасюка «Я піду в далекі гори» уперше зазвучала на телебаченні 1968 року в телепрограмі «Камертон доброго настрою». У 1970 він написав пісні «Водограй» і «Червона рута». Остання ввійшла до двадцятки переможниць першого всесоюзного фестивалю «Пісня-71». На завершальному концерті в «Останкіно» її виконали сам Володимир Івасюк і солісти «Смерічки» Назарій Яремчук та Василь Зінкевич.
1972 року Софія Ротару вперше заспівала пісню Івасюка — це була «Балада про дві скрипки». «Водограй» у виконанні ансамблю «Смерічка» переміг у телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» і на фестивалі «Пісня-72». А 1977 року вийшла платівка «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару».
Після закінчення медичного інституту Володимир Івасюк у 1974 році почав навчатися на композиторському відділенні Львівської консерваторії.
Платівка Володимира Івасюка вийшла у США, завдяки чому він став популярним і за кордоном. Однак це стало також приводом для надмірної уваги з боку КДБ.Конфлікт із КДБ виник через великий гонорар, який отримав Володимир Івасюк за вихід своєї платівки у США. Артист не захотів передавати гроші до «Фонду миру», на чому наполягали в КДБ. І навіть додав, що він не фінансуватиме терористичні організації. Цікаво, що сам композитор насправді не бачив гонорару, оскільки отримати його в умовах «залізної завіси» було нереально. Саме після цього випадку Івасюк розказував друзям, що КДБ стежить за ним.
За два місяці до смерті Володимир говорив другові, що вже не має сил протистояти тискові з боку працівників КДБ, які надто «опікувалися» ним. Про те, що Івасюк «на олівці», свідчила й постійна відсутність композиторських премій. Робили йому зауваження і стосовно того, що він писав лише українською.
Володимир Івасюк зник 24 квітня 1979 року: йому подзвонили, він зібрався і пішов до консерваторії, після чого додому вже не повернувся. Батьки подали заяву до міліції того ж дня, однак пошуки почалися лише за кілька днів. Композитора шукали з 27 квітня по 11 травня, а потім, попри відсутність будь-яких результатів, справу закрили.
18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка випадково знайшов військовий у Брюховицькому лісі. Під час «полювання на лисиць» (форма навчання радистів) солдат наштовхнувся на напівзавислий-напіввертикальний труп людини, підвішений ременем за гілку бука. Слідство висунуло версію, що Володимир покінчив життя самогубством через душевну хворобу, оскільки лікувався у Львівській обласній психіатричній лікарні. Хоча, за свідченнями друзів, він там «лікувався» лише для того, щоб відновити навчання в консерваторії.
22 травня 1979 року Володимира Івасюка поховали на Личаківському цвинтарі. Похорон українського композитора перетворився на масову акцію протесту проти СРСР. Попрощатися з Івасюком прийшло понад 10 тисяч людей — попри вказівки «згори» не йти на похорон, інакше звільнять з роботи чи виженуть з інституту.
За 30 років життя геніальний Володимир Івасюк написав понад 100 пісень, близько 50 інструментальних творів, а також є автором музики до кількох вистав. Був професійним лікарем, неординарним живописцем. Грав на скрипці, фортепіано, гітарі, віолончелі.
Володимир Івасюк не був ні націоналістом, ні дисидентом – у класичному розумінні цього слова: «Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного».
Його незабутні пісні живуть… Живуть і живлять коріння українського роду. Їх співали, співають і будуть співати, бо це душа нашого народу, а душа - вічна!
